НВД
++
Вне Форума
Сообщений: 6018
Ялта
СПИ
|
Ох цадик, я бiдна жидiвка, я все В тобi шанувала власть божу! 3 далеких сторiн, iз пiдгiрских краiн Я з вipoю к тoбi прихожу. Ox цадик, noтiш ти мене, нe гордуй, Що я така бiдна й недужа! Без тебе мiнi погибати! Ратуй, Ратуй мого бiдного мужа!
I Що ему сталось — не знаю, хоть вбий! Я певно невинна, Бог видить! Та тiлько здаесь мiнi, цадик святий, Всему тому справа е дибик. Жили ми з собою, як Бог приказав, Лiт десять. Минали нас бiди. Сим тим торгували, торг добре iшoв... Зробили три „чеснii крiди"
І добре на них заробили. Вже ж я Не дармо молилася Богу! Дітей у нас троє, хотілось би йїх Направить на чесну дорогу.
А втім приплило щось до мужа: почав Мовчати і думать шо ночи ; Не спить, то зітхав, то встане, то щось Таке несуразне мурмоче.
„Ти що се — питаю — Елькуно, не спіш?-* — Та так.., міні важко щось, Малко.— „Чогож тобі важко?"— „Не знаю, а так Чогось ніби страшно і жалко." —
„ТьФу, що ти морозиш! Ти ясно кажи!" Озлив ся. — „Ба, ясно, як би то Я сам знав! Здаеть ся, здоровий, а десь Болить щось, гризе мене скрито."
Все хочеть ся думать про наше жите. А що в нім було? Біганина За крейцаром, здирство, ошука, брехня, — А щастя — ну, хоч би година! —
„Ти стік ся !" говорю. "А діти? Чиж ти Не рад прихилити йім неба? Хіба не здорові, не гарні ростуть? Що ще за рожна тобі треба?"
— Ох Малко, сього міні й страшно, Трясусь мов від вітру перо, А нуж нашим дітям не вийде в пожиток Неправдой нажите добро? —
„ТьФу, тьфу, скостевив би язик твій!" кажу. „Се що ти верзеш, оцапiлий ?" — Послухай лиш, Малко, а бачила ти, Як вчора по вулиці бігли
Жиди, жиденята, кричали, ревли, А по середині громада Хлопів з патиками, з дручинем страшним, До суду вела конокрада?
А знаєш ти, Малко, хто той конокрад? Герш Цвіліх. Ти тямиш, Берль Цвіліх, Отець его склеп в нашім місті держав, Склад всяких матерій і білих Полотен... Богач був, і також збирав І гарбав і грабив, о сині Все думав, для него на душу брав гріх, — А бач, чим той син остав нині!
Ох Малко, і чиж то не ми довели Тих Цвіліхів аж до банкрутства? — „Здурів ти! -- кажу ему, — адже нас суд Очистив від того паскудства!"
— Очистив нас суд, та сумлінє моє У мене бунтуєсь теперка. Хто зна, може пасть вже рознята, що й нас Пожре, як пожерли ми Берка!..
Хто зна, може й наші так діти підуть, Як Герілко, як Сура... Ох Малко, Подумаю се, то аж серце в мні рвесь, І страшно міні щось і жалко!...
„Та цур тобі, — мовлю ему. — От найшов Про що ще під ніч міркувати! Лиш Богу моли ся і дурнем не будь, То Бог нам не дасть погибати!"
І що я ему говорила, товкла, Ні руш отих мислей прогнати. Нуда его бє, помарнів попіснів, Снуесь мов не свій, мов заклятий.
Ба, чую, до галеха став він ходить І з ним о книжках розмовляти... Аж світ ми затьмив ся, кричу вже ему: „Що робиш, мешіґеноватий!"
А він все своє: — Ні, не можна так жить! Хібаж то ми пси а не люде, Щоб гризтись і жертись отак? І колиж Конець тій ненависти буде? —
Почав він ходити зовсім як дурний. До склепу хоч ріж не загляне! Почав упадати інтерес... Пішло Жите поміж нами погане...
Вже лаю і плачу й клену. — Та куди! За шапку та в ноги! Й до хати Вже на ніч не ходить!Пішла я тоді Усіх своіх кревних скликати.
І ідо вже ганьбили його, то й але! Він мовчки, понурившись слуха. А далі найстарший віком, мій дідусь Як трахне його по за вуха!
А з другого боку поправив мій стрик... Ой, ой, почалася содома! Ну, ледви мій вирвавсь і втік. Минув день, Ба й тиждень — нема его дома.
Шукаю, питаю — ні вісти ! Минув Вже місяць, нема чоловіка. Ба, й кревні розбіглись — на силу найшли.
1 слухай лиш, що за побліка! У хлопа в селі він до служби нанявсь. — Не верну до міста — говорить. Тут ліпше. Бо лиш хлібороб заробля, А кривди нікому не творить.
—Ну, що з ний балакать?... Звязали його, І врадили, цадик, до тебе Везти його й слізно благати: Ратуй Сиріт в тій великій потребі!
Се дибик проклятий опутав його! Найди, святий цадику, слово Що є найміцнійше, закляте страшне, І вижени ворога злого!
Нехай він проклятий его не мутить, Спокійний най сон его буде! Нехай те сумліне его замовчить, Щоб жити він міг, як всі люде!
28—30 серпня 1869. Иван Франко.
|